ТВОРЧА СКАРБНИЧКА

                     ***

Вони ішли. Було їх тільки двоє,

І рука руку вміла так стискать…

І тільки сиві скроні у героїв

Казали, що їм вже не двадцять п’ять.

Вони ішли. Вона щось щебетала,

Він усміхався ніжно і мовчав.

Вона вперед помаленьку ступала,

А він упевнено за нею крокував.

Вони ішли. Здалося, їм замало

Було разом прожитих всіх років:

Вона, мабуть, не все ще розказала,

А він не встиг промовить добрих слів.

А скільки ж залишилось за спиною

І прикрих бід, і радісних надій,

І все вони це пронесли з собою,

Лишивши десь у пам’яті своїй,

Але не втративши тепла у своїм серці,

Не загубивши іншого руки,

І так спокійно пропускали в дверці

Прожиті один одному роки.

Вони ішли. Й на мить мені здалося,

Любові в них, хоч пригоршнями пий.

Серця і руки – все в одне злилося,
Й трималось міцно, хоч він був сліпий

                     ***

В нашем домике тесном живёт

Очень добрый родной мужчина.

Всяк на фотке в нём узнаёт

Нашей бабушки младшего сына.

Только там он кудрявый такой

И глаза по-детски искрились,

А сейчас он немножко седой

И морщинки уже появились.

Я любила его обнимать

Со всей силы крепко за шею,

А потом глаз, щеку целовать…

И сейчас я так тоже умею.

И любила на руки сесть

И сказать, что мы с ним похожи.

И хотя мне уже не шесть,

Я сейчас так делаю тоже.

Если что я чудила – ругал,

Я ему всё всегда прощала.

А ремень лишь тогда доставал,

Когда мама штаны стирала.

Он давал мне пилу, топор,

Брал с собой постоянно в гости.

И люблю я вот до сих пор

Забивать с ним на крыше гвозди.

Сколько б лет не исполнилось мне,

Он – мой папа, а я – его дочка.

Лучше всех он на этой земле,

Я люблю его очень и точка.

Это сказка с счастливым концом.

Ты гвоздём где-нибудь нацарапай:

«Не достаточно стать отцом,

Нужно стать для ребёнка папой!»

                   ***

Один студент, скінчивши вуз,

Диплом отримав педагога

І, намотавши все на вус,

На професійну став дорогу.

Ця стежка, дивна й чарівна,

Випускника п’ятого курсу

Куди, звичайно, привела?

Куди-куди? Звичайно, в бурсу.

І в перший день летів він аж,

Здавалося, самі йшли ноги,

Бо молодий учитель наш

Звання ніс гордо педагога.

І перший рік він працював

З ентузіазмом, без спочину,

А в травні щось заслабував,

Щось розігнуть не може спину.

Все літо спину лікував,

Та ось вже й вересень знов кличе,

Осінній лист з дерев упав,

У небі чорногуз курличе…

І педагог помалу йде,

Здається, вже не поспішає,

Бо знає, що освіта де,

Там спокою давно немає.

На третій рік тихішим став,

Бо почало вже сіпать око,

Ночами він чомусь не спав,

І смикавсь, наче било током.

На п’ятий рік нервовим став.

Журнали як сідав писати,

Він стільки ручок поламав,

Що годі їх порахувати.

Минув уже десяток літ,

Почав наш педагог сивіти,

Бо коли чув він слово «звіт»,

Не знав, куди себе подіти.

Його нудило, він стогнав,

У голові усе вертілось,

Що звіт його відлупцював

Уже йому ночами снилось.

Десяток третій вже пішов,

І педагога не пізнати.

Ось в чому він себе знайшов,

Він на уроках став співати.

У нього вилізли вже очі

Від перевірки зошитів

І кидаться почав щоночі

Від райдужних педагогічних снів.

Проїде зранку у маршрутці

У тисняві страшній отій,

Рахує він петельки в куртці

І кількість гудзиків на ній.

Ходить боїться на педради,

Як бачить учнів, він тіка.

Не може дати собі ради,

Така вже доленька гірка.

Та як почнуть його питати,

Хто він такий і ким працює,

То стане гордо так казати:

«Та я ось, бачте, вчителюю».

І ви захочете спитати,

Чому ж тут так радіти.

Тому, що нерви лікувати

Він може аж півліта.